Напевно, більша половина усіх існуючих скульптурних зображень присвячена жінці. Жінка, як сексуальний (еротичний) та естетичний об’єкт, мабуть, – один із найбільш затребуваних образів у мистецтві.
Чоловік-скульптор (а в нашій культурі і Богові це заняття не чуже), як і всі чоловіки загалом, з готовністю ставив жінку на п’єдестал, часто не задумуючись над тим, що бажання це продиктоване не тільки естетичним (чи сексуальним) чуттям, але й, значною мірою, почуттям провини за те, що довгий час жінка посідала нижчий, підлеглий статус і не мала рівних з ним прав.
На щастя, часи змінюються. І сьогодні, ставлячись до жінки як до рівної, чоловік відкидає і ту романтичну шкаралупу, в яку її поміщав. Ставши, нарешті, на рівних із чоловіком, жінка втратила в його очах романтичний серпанок (важко ідеалізувати такого ж, як ти). Скульптура остаточно зійшла з п’єдесталу.
Але певне «зниження» жіночого образу несе для мене, як для художника, риси легкості й свіжості. Так буває, коли звільняєшся від чогось старого і непотрібного. Так буває, коли відходять зайві умовності, застарілі табу і заборони. Сходження з п’єдесталу знижує лише градус віджилої патетики на користь градуса природності, свободи і краси.
Олександр Лідаговський
